1 березня (16 лютого за старим стилем ) 1918 року на Законодавчій раді, що зібралась в Катеринодарі, Кубанський Край проголошено Самостійною Кубанською Народною Республікою. У повній мірі реалізувати ці наміри не вдалось – відсутність війська і міцних інституцій завадила протистояти як «червоній», так і «білій» Росії, і через два роки Кубанська республіка припинила своє існування.
Однак творення кубанських військових частин, які мали формуватись за взірцем кошів українського Вільного козацтва і, певною мірою, як частина загального вільнокозацького руху, почалось лише в лютому, втримати пробільшовицьки налаштованих демобілізованих солдатів, які ешелонами прибували з Кавказького фронту, наявними силами не вдалось. Кубань все більше занурювалась у хаос громадянської війни, і вже за тиждень Законодавча Рада і уряд були змушені залишити Катеринодар.
13 березня (28 лютого) кубанську столицю залишили останні військові підрозділи Кубанської ради, і наступного дня Катеринодар без бою зайняли загони Червоної армії.
24 (11) березня після важкого бою поблизу черкеського аулу Шенджий, кубанці дізнались про наближення Добровольчої Армії, яка відступала з-під Ростова. Їх майже випадкова зустріч врятувала обидві сили від знищення більшовиками: 30 (17) березня під обстрілом ворожої артилерії у станиці Мечетинській (нині Зерноградського району Ростовської області РФ) між представниками Добровольчої армії та Кубанського Краю був укладений договір, фактично – тимчасовий військово-політичний союз, завдяки якому кубанці отримали фахових військових, добровольці – великі військові резерви і тилову базу. Їх спільні бойові дії дали можливість вже у серпні вибити більшовиків з Краснодару, де була ліквідована Північно-Кавказька Радянська Республіка. Проте різне бачення перспектив Краю досить швидко переросло у відкритий конфлікт, який почався ще у червні, коли керівництвом Добровольчої армії були блоковані спроби Миколи Рябовола домогтись дієвої підтримки з боку гетьмана Скоропадського.
Голова Кубанської Законодавчої Ради Микола Рябовіл (1883-1919 рр.)
Попри активну агітацію проти нього, Рябоволу все ж вдалось очолити новообрану Надзвичайну крайову раду, яка 18 (5) грудня 1918 року прийняла першу конституцію Кубанської республіки. У її преамбулі зазначалось: «Кубанське козацтво, горці та корінні мешканці сіл і міст Кубанського Краю, винесли з випробувань революції устої порядку та народоправства, стоять перед необхідністю облаштування рідного Краю власними зусиллями. Відсутність державної єдності та загальноросійської влади, анархія, що продовжується в центрі Росії і затягування боротьби з нею, владно диктують населенню Кубані необхідність самостійно зміцнити державність в межах Краю. [...] Зараз Кубанський Край, стоячи на шляху державного будівництва, зберігає за собою всю повноту державної влади в межах Краю і керується органами, поставленими його населенням, згідно цього Положення».
У лютому 1919 року Кубанська Рада прихильно поставилась до ініціативи отамана Області війська Донського Петра Краснова створити федеративний Доно-Кавказький Союз, який мав стати суверенною державою. Однак проект втілити так і не вдалось, передусім через спротив Добровольчої армії Півдня Росії Антона Денікіна, що стояла на позиції унітарності колишніх володінь Російської імперії. Конференцію з питання об'єднання Дону і Кубані кілька разів переносили, а коли вона 27 (14) червня 1919 року все ж зібралась у Ростові, по закінченні першого дня її роботи Миколу Рябовола було вбито.
Спробу делегації Кубані, очолюваної Лукою Бичем, на Паризькій мирній конференції домогтись від країн Антанти військової підтримки і визнання цілковитої незалежності, та укладення договору з Республікою Горців Північного Кавказу Денікіним були розцінені як зрада. За його розпорядженням у кінці жовтня Кубанський край оголосили тиловим районом Добровольчої армії і на початку листопада пройшли арешти найактивніших чільних прихильників кубанської автономії. 7 листопада 1919 року у Катеринодарі повісили першого з них – міністра внутрішніх справ Олексія Калабухова, який брав участь у переговорах в Парижі.
Утім, ліквідувати Кубанську Республіку не вдалося – її державні установи діяли до березня 1920 року, коли Північний Кавказ захопили більшовики, й останній наказний отаман Кубанського Краю Василь Іванис із кубанськими урядовцями були змушені емігрувати. Більшість з них, включаючи Луку Бича, осіла в Чехословаччині, де продовжила роботу по збереженню традицій кубанської державності.
